Мене виплавив гнів у цехах, де скаженіло залізо,
Сплав для злету стрімкого, розчерку та розриву.
Гартуваний в горнилі, налитий небезпечно-сизим,
Щоб у мить фатальну ввірватись у простір криво.
Без обличчя і назви – траєкторія тільки й швидкість,
Розпечений пульс, що шукає вразливу межу.
Біографія стисла: тупа механічна жорстокість,
Що крізь морок заводів у власному тілі несу.
Вибух виплюнув в небо – злився із запеклим криком,
Прошиваючи хмари, полюючи на плоть і граніт.
Зазуберний край вріс у стіни з відлунням диким,
Звуком смерті стерши навіки затишний світ.
Тут завмер раптово. За крок від тонкої усмішки,
Що застигла на фото у рамці під битим склом.
Поруч – ковдра дитяча і жовта покинута мишка,
Яких ледь торкнувся обпаленим вщент ребром.
Став частиною муру. Охололий, німий свідок.
У густій порожнечі – металу і душі розлом.
Дивлюсь у пітьму, де лишився єдиний відбиток
Тих, хто вечір ділив за родинним колись столом.
Встряг у рвані шпалери. Елемент чужого декору.
Непроханий гість, що приніс руйнівний вогонь.
Тримаю каркас – тепер задубілу підпору –
Замість живих і теплих людських долонь.