1.
— Ти знов прийшов? Чи це лише ніч тінями грає?
Я вже не рахую кроків твоїх, мій любий.
Мені зостався тільки дотик холодного пилу
І шелест твоїх думок, що застигли у камені.
2.
— Я прийшов не з неба і не з пекла, кохана.
Я з тієї тиші, що залягла між молитвою й шепотом.
Ти кликала? Я чув, як твоя туга
Просочилася до мене крізь тріщини домовини.
1.
— Кликала? О, якби я ще мала голос…
Ти пам’ятаєш мій сміх? Він був легкий, мов вітер.
Тепер я – забутий акорд у старому органі,
До якого вже ніхто не наважиться торкнутись.
2.
— Я пам’ятаю все.
Твої руки, нині холодні, колись тримали саме сонце.
Тепер лише спогад про твій шепіт
Гріє той уламок серця, що досі не зотлів.
1.
— Хіба ми не склали колись обітницю:
“Навіть смерть – це не кінець”?
2.
— Ми склали її. І ми її виконали.
Я не жив і не вмер. Я просто поруч.
Кожного разу, як ніч заплющує очі світу,
Я чую, як твоя душа шукає мою в пітьмі.
1.
— Тоді залишайся. І благаю, не мовчи.
Говори мені про все, що бачиш там, угорі.
Бо тут… немає нічого, крім темряви й спогадів.
2.
— Я бачу квіти, які ми так і не посадили.
Бачу дітей, яким не судилося народитись.
Бачу наше життя таким, яким воно мало бути…
Та навіть ця пустка не така жахлива,
Як знову залишити тебе одну в цій німій тиші.
1.
— Тоді не йди. Просто сиди поруч.
Навіть у смерті можна бути двома.
Навіть тут, у глибині землі – ми все ще тремтимо разом.
2.
— Я не піду.
Моє “назавжди” почалося саме тут.