(Із темряви моря, з гнилої деревини, що ще тримає на плаву мій кістяк – я говорю. Мій голос не з уст, а з нутрощів. Бо мови людської тут уже не лишилось. Тільки… пам’ять і плоть.)
Я забув, як пахне суша.
Забув, як звучить моє ім’я.
Тут кожен – не людина, а орган виживання:
Шкіра – для захисту, нігті – для чіпляння,
Рот – для проклять або для м’яса.
Вночі море хропе й перевертається –
Як би воно нас не проковтнуло.
Ми не те щоб боремось – ми стікаємо часом.
Тіла, що ще вчора шепотіли про порятунок,
Сьогодні стають їжею.
Я бачив, як смерть приходить мовчки,
Не питаючи дозволу.
Бачив, як надія ридає, коли сонце підіймається,
А рятувального корабля – знову немає.
Малий Жан марив…
Він думав, що бачить виноград.
А насправді – то очі його батька, що вже не моргають.
Хтось сказав: “Поглянь! Десь там вітрила!”
І ми зібрались.
Вперше – разом. Не як звірі,
А як ті, що вже не бояться.
Я підняв руку. Не для крику – а для того, щоб бути.
Щоб ще раз назвати себе живим.
Хоч на мить. Хоч на цьому плоту,
Який давно вже не несе нас –
А просто чекає, хто першим здасться.