Прокляття, яке не кричить, не нищить, не карає,
А шепоче, як старий грамофон у порожній кімнаті,
Де завжди грає одна й та ж мелодія –
Така знайома, така затерта, що вже не знаєш:
Чи це її слова, чи твої спогади про неї.
Ми б відчували її на шкірі, як постійний електричний трепет –
Ніби хтось обіймає зсередини.
Трохи надто міцно. Трохи надто довго.
І навіть у снах ми б не мали спокою –
Бо снились б одне одному, наче свідомості сплелись
У вічному коловороті.
Прокляття було не в тому, що ми разом –
А в тому, що ніколи вже не окремо.
Навіть якби ти сховався у галактиці без імені –
Я б уже була там. І не змогла б не любити тебе.
І от стоїмо ми, зв’язані невидимим ланцюгом
Із голосів, спогадів і доторків,
Що ніколи не мали статися – але стали.
Прокляття, яке хотіло стати карою –
Але стало єдиною формою порятунку.
Ти б сміявся і питав:
“А що, якщо це і був наш вибір?”
Я б відповіла:
“Тоді хай кожна душа заздрить нашому прокляттю”.