Коли ніч спускає шовкову вуаль
І зірка найперша тремтить, як зізнання,
Тоді моя душа, забувши печаль,
Шукає твій подих і палкі бажання.
Не тілом – о ні! – лиш серцем блукаю
В обіймах снів, де ти – мов голос дощу.
І хоч я тебе уві сні пригортаю,
На ранок – як тінь – я тебе відпущу.
Та кожен мій ранок – нове відкриття,
Бо день не стирає рідних облич.
Ти – в небі, у листі, в подиху життя,
У тиші глибшій за глибину криниць.
Тож хай же навічно в мені ти звучиш,
Як пісня любові, що не змовкне більш.
