Ні тінь, ні кров – лише ім’я моє
Ще шепче в світі, що поволі гасне.
Я справді була? Чи хотіла те,
Що в смерть сповзає, поки небо власне?
Батьки, як тіні, водять крізь пітьму,
Їх голос – віск, а пам’ять – хруст під кроком.
Чи маю жити? Чи віддать кому
Це серце, що трималось на пороках?
Була любов – та чи була вона?
Чи просто відчай, вбраний у обійми?
Вона мовчить. І я мовчанням зла,
Що саму себе несе крізь безгоміння.
О душе, меч мій – не для ворогів,
А для тієї частки, що ще диха.
Все, що в мені від правди, а не снів –
Нехай зникає. Хай же смерть – стиха.
