Руки знають структуру точніше за імена:
Пам’ятають густу, липку в’язкість плазми,
Хрускіт ампул, холод стальних затискачів,
Що входять у м’язи, шукаючи сліпу межу.
Турнікет замикає коло, спиняє потік.
Пучки ловлять ритм, тоншаючи з кожним рухом,
Аж поки не стане далеким, глухим сигналом –
Вібрацією на самому зрізі зникнення.
Вночі, коли розум впадає у заніміння,
Тіло не спить. Триває безсонна вахта:
У темряві пальці відтворюють давній розріз,
Торкають порожнечу, фіксують уявні бинти.
Шиють пустку тугим невидимим швом,
В’яжуть вузли на повітрі з присмаком заліза.
Долоні чесніші за очі й пласкі дзеркала –
В них затиснуто корінь крихкого тривання.
Тактильний архів. Шрам із власним кодом.
Тепло пробивається крізь тонку гуму.
Хват тримає нитку над безоднею часу.
Кріплять до життя. Наосліп. До кінця.