Я прокинулась вночі, коли смерть забула мене. Очі мої були відкриті – та я не бачила світла. Стеля наді мною пульсувала, наче сире м’ясо. І в кутку, де раніше жила тиша, зараз щось відлунювало моїм диханням.
Я хотіла крикнути, але в моєму роті були пальці.
Чужі.
Тіло моє лежало рівно, наче готувалось до сповіді. Але в грудях стукало щось несердечне – якщо серце взагалі здатне шепотіти замість битися.
– Не вставай, – сказав голос, що не мав горла.
– Ти не прокинулась. Лише припинила вмирати.
Я згадала усі двері, що ніколи не зачиняла. Кожне вікно, відкрите в темну годину. Кожне слово, що шепотіла уві сні, вважаючи сон безпечним. І вони – ті, що слухали… повернулись.
Вони вляглися під моїм ліжком, дивились крізь матрац і очима своїми випалювали мої сни.
Тепер я не сплю.
Не їм.
Не дихаю без дозволу.
Тіло моє – не моє більше, Воно – судно.
А душа? Вона…
… все ще десь кричить у стінах,
У трубах, у подушках, Але я не маю вух, аби її почути.
І лиш світанок приносить не світло,
А ще одну ніч – ту, в якій навіть привиди шепочуть:
“Повернись назад. Тут занадто глибоко”.