Тиха хода

132

Я йду одна, де місяць стеле
Сріблясту ковдру по стерні.
Немає слів, нема оселі –
Лиш небо близьке, мов мені.

Шумить трава в сльозі расистій,
Мов щось сказати хоче враз…
Та ніч мовчить. Її намисто –
То зорі в чорній сріблі фраз.

Я не питаю вже дорогу,
Не кличу долю у жалі,
Несу молитву, як підмогу,
У вітрі, у пісні, у землі.

І, може, там, за тим обрієм,
Де світ не згас іще в мені,
Погляне хтось із серцем добрим,
Як місяць – ясний, хоч сумний.

Зв'язок

Залишити слово

Якщо текст торкнувся – напишіть.
Якщо є питання, пропозиція або просто
бажання бути почутим – це місце для цього.




    Надсилаючи листа, Ви довіряєте свій голос цьому простору. Я бережу Вашу приватність так само ревно, як власну тишу