О, люба дамо, в юності весни,
твій лик палає в тиші опівночі;
та час повзе й розвіює нам сни,
гасивши квіт і погляд твій дівочий.
О, юний друже, ранній мій світанку,
його закон зростає до останку;
тремтить твоя краса, мов тінь води,
і в’яне все, що серце б стерегло завжди.
Але моє перо – твій твердий щит,
воно зупинить літ нестримний хід;
у цих рядках твій образ не загине,
бо слово квітне, навіть коли згине.
Так, всупереч чинам старого часу,
в словах моїх ти вічно матимеш окрасу.