Май терпіння, о Скорбото моя…
Ти ж не випадкова –
Ти вирощена в глибині грудей,
Де квітнуть квіти без сонця.
Будь спокійна…
Бо в тобі – моя пісня.
Ти просила ночі – і вона прийшла.
Без грому… без голосу.
Вона просто стоїть у дверях –
Наче стара коханка,
Яку вже не кличеш на ім’я,
Але досі пам’ятаєш її запах.
Тінь густішає –
Ніби повітря заговорило
Мовою забутих примар.
Вона огортає пагорб,
Мов вуаль на обличчі тієї,
Хто вже попрощався з тілом,
Та ще не пішла в небуття.
Комусь вона несе мир,
Як тепле покривало на шрами.
А комусь… біль.
Не новий, а той,
Що спав усередині десятиліттями
І прокинувся, впізнавши її кроки.
Скорбото – ти не мука.
Ти – пам’ять.
Присутність того,
Кого немає,
Але чий шепіт досі
Торкає мої плечі
В найдовшу ніч…