У часі млявім, де хвиля – як пам’ять тремтлива,
Блукає ліхтар серед тіней абісальних снів.
Його мідь обціловує сіль – сльозу морів,
Іржа нашіптує: «Я – останній із живих».
Минуле пульсує у світлі, що майже згасло,
Секунда стискає століття у мить прозору.
Тінь восьминога, мов сумнів, обвилась і згасла,
Ховаючи полиск від вічності й від простору.
Коли хвилини пливуть, наче примари у безвість,
Він пам’ятає: над ним – день, і човен, і небо.
Його серце – не жар, а згусток старої чемності,
Що світить не тим, хто чекає, а тим, хто вже не потребував нікого.
І навіть годинник глибин іржаво мовчить,
Лише струмінь часу торкає уламки міді.
Ліхтар розуміє: щоб сяяти – не треба світить,
Бо темрява бачить глибше, ніж очі світла вгледіли.