Ти стоїш переді мною,
І я бачу в тобі не тільки тіло,
А Первісне Тіло –
Образ Бога, якого пам’ятаю,
Але чиє ім’я забула.
Коли торкаюсь тебе,
Я не просто відчуваю тепло,
А пригадую світ,
У якому всі речі були єдиним цілим,
Де моє ім’я було твоїм,
А твоя сутність – моєю.
Я пам’ятаю Ідею Краси ,
Як тиху мелодію,
Яку моя душа знала ще до народження,
І тепер шукає її
У кожному твоєму жесті,
У погляді, що говорить без слів.
Істина, якої так прагну –
Не філософія,
А пам’ять про Гармонію,
Яка жила у мені,
Поки світ не розірвав її на шматки.
І ти, мов тихе пригадування,
Збираєш ці шматки,
Повертаючи мені не лише любов,
А мою втрачену Цілісність.
Тому я не можу сказати,
Що просто кохаю тебе.
Те, що я відчуваю,
Це повернення душі
До свого Первісного Дому,
Де ти завжди був,
Де ми завжди були єдині,
Де любов була не почуттям,
А самою природою Буття.