Він іде, не озираючись.
Позаду – диявольський кортеж
У гнітючому блиску спогадів,
Що брязкають кайданами на зап’ястях пам’яті.
Жаль тримає ліхтар
Із жовтим вогнем сумніву,
Він вихоплює шлях спазмами,
Що вигинають хребет часу.
За ним крокує Страх –
Тонкий, мов лезо бритви.
Він шепоче у вухо:
«Знову не встигнеш втекти».
Тривоги ведуть танець
На нервових закінченнях днів.
Кожна з них – як муха в склянці крові.
Кошмари несуть хоругви –
На них обличчя, яких не було,
Руки, що тягнуться з порожнечі,
І лють, що не вибухає – а гниє.
Останнім іде Невроз –
Коронований на троні із дзеркал,
Що віддзеркалюють тебе.
І кожне з них – із тріщиною.
Цей кортеж – моя знать.
Мій двір у пітьмі.
Мої голоси, що мовчать
У найгучнішому крику.
Та навіть вони –
Демони з оксамитовою ходою –
Відступають на крок,
Коли твоє слово
Стає єдиним суддею
Над моїм божевіллям.