У цьому світі ти – художниця, що малює вітром на полотнах із ранкового туману. Твоя душа – як паперовий змій, назавжди прив’язаний до хмар ниткою невидимого смутку, а очі – кольору дощу, що випадає лише вночі, коли місто спить і не бачить справжніх кольорів неба. Ти живеш у будинку на самому узбережжі, де сиві хвилі щосекунди нашіптують скелям легенди про затонулі зорі. Ти щоночі залишаєш вікно відчиненим, впускаючи запах солі та крики нічних птахів, ніби несвідомо чекаєш на когось, чиє обличчя розчинилося в пам’яті, як цукор у воді, але чия присутність досі гріє твої сни.
Я – мандрівник, позбавлений права на час і спокій. У моїх грудях замість серця пульсує важкий камінь – древній артефакт, у якому замуроване твоє ім’я. Я забув його звуки, але відчуваю його вагу кожним подихом. Я шукаю тебе в кожному випадковому віддзеркаленні вітрин, у кожному ламкому відблиску місяця на чорній воді, дослухаючись до того, як захриплий вітер хрипко шепоче мені у спину: “Вона близько, вона вже тут”.
Одного вечора, коли втомлене сонце остаточно сховається від мого зору під товщу океану, ти випадково натрапиш на мою самотність. Я сидітиму на потемнілій від часу лаві біля підніжжя старого маяка, що вже сто років не бачив світла. Я гратиму на скрипці мелодію – тонку, ламку, наче перший лід. Це музика, яку я чув лише уві сні, коли ми ще не мали тіл, а були лише чистим світлом.
Ти підійдеш повільно, майже не торкаючись піску, затамувавши подих, щоб не розлякати тишу. Твої пальці легенько тремтітимуть у повітрі, ніби ти намагаєшся наосліп впізнати знайомі обриси моєї аури.
– Ця музика… вона така знайома, – прошепочеш ти, і цей шепіт перекриє гуркіт прибою.
Я повільно підведу погляд. І в ту саму мить ні час, що роз’єднував нас віками, ні простір між континентами, ні чужі імена, якими нас називали інші – нічого більше не матиме значення. Все зайве опаде, як сухе листя.
– Я грав її завжди для тебе, – відповім я, торкаючись смичком останньої ноти. – Крізь усі життя, крізь усі забуття – я завжди грав лише для тебе.
У цій благословенній миті світ почне обертатись у зворотному напрямку. Час почне стрімко змивати всі наші невдалі втілення, всі помилкові зустрічі й гіркі розставання. Ми знову станемо цілісними, наче розбита колись ваза, що нарешті знайшла всі свої уламки. Бо любов, що була вписана в перше слово на найпершій сторінці книги Всесвіту – ніколи не забуває свого джерела. Вона просто чекає, поки вітер принесе художницю до мандрівника, а музика – до того, хто вміє її чути.